Stories written at different times in different places
Кто мог знать, что ждет снаружи нас?
<p>Как сейчас помню, была зима 2005-ого. Мы с Lena K сидели за второй партой у окна и писали какую-то самостоятельную работу по алгебре. Я писал, в смысле. Лена свои примеры уже давно решила и заскучала, а я всё не мог вспомнить формулу дискриминанта.</p><p>- Слушай, а ты хотел бы жить в Германии? - спрашивает тихонько, так чтобы ЕВ не услышала.</p><p>- В Германии? Не знаю. - отвечаю. - Почему именно в Германии?</p><p>- Ну как, хорошая развитая страна, всё у них четко, пунктуально, чисто. (это тогда мы так думали). Тоже хочу так научиться!</p><p>- А где именно, в Берлине? - старался поддержать разговор, хотя в голове крутились иксы и их квадраты.</p><p>- Ну нет, Берлин слишком большой и шумный. Нужен городок поменьше. Например, Мюнхен!</p><p>- Хм, в Германию я пока не хочу. Но в гости бы к тебе приехал, конечно!</p><p>- Отлично! - Лена уже обрадовалась. - Я познакомлюсь с городом, немножко устроюсь, вот и приедешь!</p><p>- Это когда будет?</p><p>- Давай в каком-нибудь 2017-ом!</p><p>- Ничего себе планы, почему в 2017? - А я растерялся.</p><p>- А почему нет? - Прекрасный аргумент. - Хороший год, простой! (напоминаю, мы на алгебре сидим). Успеешь?</p><p>- Ладно, приеду. Разве только к концу года, в декабре. Годится?</p><p>- Конечно, договорились! - Лена совсем повеселела, ушла в свои мысли и, немножко улыбаясь, стала рисовать домик на краю листа бумаги. Свой будущий мюнхенский, наверное.</p><p>Мне от такого внезапного приглашения вспомнился тот дурацкий бэквадрат и четыре аце и все остальные формулы. А не вспомнился - и не прилетел бы, наверное.</p><p>Как в той песне:</p><p>Я смотрю на эти лица, кто кем стал теперь</p><p>10 лет назад, десятый класс</p><p>Каждый выходил в мир через собственную дверь</p><p>Кто мог знать, что ждет снаружи нас?</p>
Мемуари Адріана
<p>Зайшли ми в Шекспірівську книжкову крамничку, що на Бюшрі, поруч з Сан Мішель. Протиснулися крізь щільні ряди натовпу та дістались багаторічних полиць, наповнених ще більш роковитими та мудрими книжками. В повітрі витали папір, чорнила та змісти.</p><p><br></p><p>В одній з кімнат, напроти Дзеркала Правди, відпочивала Еджі - неофіційна хазяйка книгарні. Обережно, навшпиньки, підійшов зробити фотку. І хоча фотографувати заборонено, прохання досить зрозуміле, а котів будити гріх, не зміг встояти.</p><p><br></p><p>Тільки зробив знімок, як Еджі підняла голову та пристально подивилась на мене. Перехопило дихання. Все навкруги завмерло. Здається, час зупинився!</p><p>- Ох, вибачте... - кажу. Я то звик зі своїм котом спілкуватись, хоч він і ігнорує людей, в основному.</p><p><br></p><p>Еджі ще трохи подивилась, а потім питає (від чого у мене і серце зупинилось): - Українець?</p><p>- Таааак, - кажу.</p><p>- Ну ок, б’я, тобі пробачу. Все одно трохи погано спиться. Перечитувала щоденник Гертруди, то думки не покидають весь ранок. Трошки не так все пам’ятаю.</p><p>- Якої Гертруди? - О_о</p><p>- Гертруди Стайн, звичайно. Ти неосвічений? Чи забув де ми є?</p><p>- Так, стоп! Це жарт? - взяв себе в руки. - Ви кіт? Розмовляєте? Ще й українською?!?!</p><p>- Ві, віііі, так. Звичайний вчений кіт, чи й не диво, хоч нас таких вже і небагато лишилось (каже скучно та протяжно). Знаю чимало мов, а українську вивчила кілька століть тому у свого Лукоморського наставника. Часом не знаєш як він там? Чи ще живий...</p><p>- Ні, екскузі муа, не знаю. - починаю трохи контролювати думки. - Я просто вперше зустрічаю вчених котів і це велика честь для мене! Якщо не секрет, скільки вам років? Якщо ви знали Гертруду Стайн та Кота з Лукоморського дуба... (але з цим чуваком, підозрюю, мене надурили) ?</p><p>- 1896 вже. Скоро ювілееей! - відповідає Еджі. Позіхає та продовжує: - Пам’ятаю себе маленьким кошеням у Імператора Адріана. Він мене всього навчив! Найрозумніша та найгідніша людина з усіх! Читав його Мемуари?</p><p>- Еммм, - я знову розгубився, бо навіть про Імператора такого не чув. - Та якось не склалось... Але дуже хочу почитати!</p><p>- Якщо справді хочеш, то прочитаєш. Скоро отримаєш, не прогав тільки! - Еджі заплющила очі, перекрутила вуса та почала знову звертатись калачиком. Їй явно стало нудно. - А тепер йди, людино, наповнюй своє життя.</p><p><br></p><p>Навколо зашаруділи відвідувачі. Всі задумливо розглядали книжки і робили вигляд ніби нічого не сталося. Чи то привиділось?</p>
Чайки на Рібейра-дас-Наус
<p>Проходили ми по набережній Рібейра-дас-Наус, від кінцевої метро до Площі Торгівлі. На сходах, лавках чи зручних майже-архітектурних постаментах сиділи купи туристів чи просто відпочиваючих: пили вино, теревенили, годували чайок чи втикали в далечінь. Дехто рибалив.</p><p><br></p><p>Також став біля води поруч з одним чоловіком. Спочатку хотів просто подивитись на обрій, але чоловік чомусь привернув увагу. Він стояв прямо на краю пристані, відламував маленькі шматки хліба та кидав пташкам. Чайки ловили хліб прямо в повітрі чи підбирали з річки. Чоловік тихенько розмовляв, чи то з ними, чи то сам з собою.</p><p><br></p><p>- Так, так, їжте мої дорогенькі. Ось вам ще смачненького. Не варто сперечатись, не треба бійок чи крадіжок, всім всього вистачить. Їжте, дорогенькі, їжте! Не треба тікати, їжте!</p><p><br></p><p>Чайки продовжували кружляти, не звертаючи увагу ні на людей взагалі, ні на чоловіка в особливості. Для них він був лише джерелом харчів. Якоюсь дивною незрозумілою сутністю, що виробляє смаколики. Але не всі погоджувались чекати своєї черги.</p><p><br></p><p>- Так, як завжди, перші нетерплячі. Ось чому ти лізеш без черги? Також думаєш, що тобі не вистачить чи хтось забере першим? Так, так, їжте і ви терплячі і ви нахабні. Всім вистачить.</p><p><br></p><p>Деякі пташки стали не просто влізати посеред черги, а ще і нахабно відбирати хліб у інших чайок. Підлітали, голосно кричали, войовничо змахували крилами та атакували дзьобом. Слабші чайки не мали іншого вибору як кидати шматок їжі, відлітаючи в сторону та відбиваючись.</p><p><br></p><p>- Ага, ось і перші постраждалі. Точно по плану. Людина проти людини, селище проти селища, країна проти країни... Все те саме. Ось вам ще шматок, що зараз будете робити?</p><p><br></p><p>Чоловік відламав більш ніж половину хлібини та кинув у воду. Сильніші чайки кинулись наввипередки, намагаючись забрати все. Три найшвидші стали майже боротись за їжу. Здається, здобич стала більше питанням принципу, ніж життєвою необхідністю. Більшість чайок кружляли навкруги, ближче чи трохи далі, сподіваючись на випадкові залишки.</p><p><br></p><p>- Так, так, бачу, бачу. Нічого не змінилось, все як і раніше. Нічого, нічого, товстіші будете. Юшка краще смакуватиме.</p><p><br></p><p>Чоловік трохи посміхнувся і сховав хліб до куртки. Чомусь його залишилось рівно стільки ж, скільки було на початку. Постояв ще пів-хвилини, переводячи погляд з чайки на колоні на порожнє місце, де ще хвилину тому був хліб. А потім в нікуди. </p><p><br></p><p>Тільки я встиг відійти назад і сфотографувати, як чоловік важко здихнув, розвернувся і пішов геть. Дивне місце.</p>
Кріс К
<p>Десь в середині польоту на вільне сусіднє крісло підсів чоловік років 45-50 і останні кілька годин постійно накидував ноти на нотний стан. При чому у нього був простий сірий папір на якому він спочатку проводив паралельні лінії, обережно вимальовував скрипічний ключ, а лише потім додавав основні музичні знаки. Час від часу він гнівно бурмотів собі під ніс, рвав листок і починав все cпочатку. В кінці кінців протягнув його мені зі словами: “На, тримай, і спробуй звучати якось цілісніше!”</p><p><br></p><p>- Не зрозумів? - хоч я обережно спостерігав за його роботою, слова виявились несподіванкою.</p><p><br></p><p>Кріс К, як він мені потім представився, в минулому був музикантом, багато писав, грав та виступав. Кілька років тому, після нещасного випадку (передозування кокаїном), він вже не зміг створювати власні мелодії, а став чути музику, якою звучать інші люди. Каже, що ледь не втратив глузд поки не зрозумів, що відбувається і навчився якось контролювати процес. Тепер їздить по світу і колекціонує людські мелодії.</p><p><br></p><p>Каже, що кожна з них унікальна. Не буває двох однакових мелодій: якщо людина звучить - то тільки в її особливій манері та на її інструменті. Це може бути і швидка скрипка і повільна гітара. І навпаки. Це можуть бути і будь-які ударні чи духові чи інші інструменти, назви яких я не запам’ятав. І кожна з мелодій єдина в своєму роді. Однаково звучать тільки шум та повна тиша.</p><p><br></p><p>Каже, що здебільшого люди звучать зовсім не так як може здатися. Інколи найбрутальніший на вигляд байкер грає тендітною арфою, а милі і спокійні дівчата можуть розриватись валторною. А іноді, каже, посміхаючись, люди думають, що вони звучать на манер органу чи контрабасу, хоча в реальності - не більше трикутника.</p><p><br></p><p>- А яку найцікавішу музику доводилось чути? - питаю.</p><p><br></p><p>Каже, що остання, яка запам'яталася, була мелодія випадкового хлопця в метро. Той просто стояв собі весь в своїх думках, а звучав так, ніби “під розпеченим Африканським сонцем одночасно змішались розкоти грому перед довгоочікуваними дощами, біг стада чорних носорогів по савані та божевільні удари місцевих племен по барабанах”. Кріс каже, що не помітив як проїхав свою зупинку з відкритим ротом, так його вразили ці вибивання.</p><p><br></p><p>Одного разу він простояв цілий день біля магазина квітів, бо від його власниці “лунало неймовірним фортепіанним перебором. Було таке відчуття, що зорі падають в озера, а сплески різної води відбивають одне одного та повторюються у відлунні”. Каже, що в стані афекту купив квітів на всі гроші та роздавав випадковим перехожим.</p><p><br></p><p>Кілька разів траплялось, що мелодії двох людей органічно переплітались між собою та цим створювали ще більш цілісне та гармонійне звучання. Інколи звучать паралельно, інколи послідовно, інколи повторюючись, чи від’єднуючись. Кріс каже, що спостерігав такі комбінації як серед закоханих пар, так і серед спортивних чи корпоративних команд. Хотів би почути як звучить Ювентус в свої найкращі матчі.</p><p><br></p><p>А одного разу, каже, слухав виступ якогось молодого бізнесмена і той звучав як злагоджене тріо. “Воно було коротке, але це точно були три різних інструменти які обєднувались в поліфонію! І це все в одній людині! Більше ніколи нічого подібного не зустрічав.” Потім кілька разів бачив його виступи по телевізору, але ім'я так і не згадав.</p><p>- То що ви тут чуєте? - питаю, киваючи на папір з нотами в руці. Для мене нотна грамота з дитинства залишилась загадкою, так і не відрізню бемоль від дієза.</p><p><br></p><p>На весь літак чую кілька цікавих мелодій, - Кріс продовжив, - дзвінка мелодія дівчинки десь за 6-7 рядів попереду, сумна повільна віолончель від когось в кінці літака, кілька джазових імпровізацій з преміум-класу та ось ці непевні уривки від тебе. Бачиш, що ось тут один темп-тривалість, а ось тут, після паузи, вже зовсім інший? А ще, після 5 хвилин тиші - зовсім третій уривок на іншій висоті? Збери їх вже докупи в цілісне звучання, нащо так варіювати!?!</p><p><br></p><p>Пілот оголосив початок зниження і попросив пасажирів повернутись на свої місця. Кріс посміхнувся, підморгнув і пішов кудись вперед до себе. А собі почало закладати вуха так, що і думки не стало чути, мовчу вже про мелодії.</p>
it's good to be free
<p>- А тобі траплялося прокидатись і не розуміти де знаходишся? - почув хриплий голос позаду себе.</p><p>(У нас був вільний час, намети вже поставили, тому розійшлись по околицям прогулятись. Так я і натрапив на Бреда, німця. Він сидів на камені і бездумно витріщався в одну точку вдалині. Невеликий рюкзак лежав поруч. Як я зрозумів потім, йому хотілось комусь виговоритись.)</p><p>- Я був молодий та дурний. З дитинства захоплювався походами, горами та альпінізмом. Ходив в походи щокілька місяців. Років зо 20 тому прочитав книжку "Touching The Void", про ту неймовірну історію виживання, ну ти знаєш. Мені так хотілося побачити цей регіон! Він був ще зовсім диким, без теперішніх організованих маршрутів та турів. Я просто зібрався та поїхав! За спиною тяжів рюкзак, а в голові звучала тоді ще нова "It's Good To Be Free" Галахера. Як же тут зупинитися!</p><p>- Спершу все було добре, але після цієї поїздки щось пішло не так. Ні, сама подорож пройшла чудово, як і зазвичай. Та потім...</p><p>- Десь через півроку я отямився в наметі в невідомих горах в Непалі і не міг згадати як туди потрапив. Зі мною було все спорядження, їжа, все необхідне. В речах знайшов побудований маршрут. Виявилось, що подолав вже половину шляху. Швидко дістався кінця. Вдома друзі розповіли, що я кілька місяців планував подорож, як і зазвичай. Та я цього не пам'ятав!</p><p>- Ще через рік прокинувся в наметі в Канадських горах. Також зі спорядженням і всім необхідним! І знову не пам'ятав ні секунди з планування чи підготовки. А в голові грав Галахер:</p><p><br></p><p>Yeah little things they make me so happy</p><p>All I want to do is live by the sea</p><p>Yeah little things they make me so happy</p><p>But it's good yes it's good it's good to be free</p><p><br></p><p>- Історія повторювалась кожні 7-8 місяців. Я знову і знову прокидався десь в невідомих горах і гадки не мав як туди потрапив! Спочатку мені це подобалось - я ж отримував всю насолоду подорожі, не витрачаючи свідомо ні йоти зусиль на буденну підготовку! Так круто, отримуєш зиски, а не платиш нічого! Та це ж і була та свобода, про яку кожного разу грав Галахер в голові.</p><p>(Навряд, подумав я, але Бреду цього казати не став)</p><p>- Та з роками все ставало важче і важче. Я не міг нічого планувати довгостроково. Спершу від мене пішла дружина, про що я дізнався тільки коли повернувся з чергового "раптового" походу. Потім ставало все менше і менше друзів. Я просто не пам'ятав про них, на жаль. Одного року повернувся і виявив, що вже два місяці не маю роботи. "Клас"!</p><p>- І кожного разу в голові грав все той самий Галахер:</p><p><br></p><p>Yeah little things they make me so happy</p><p>All I want to do is live by the sea</p><p>Yeah little things they make me so happy</p><p>But it's good yes it's good it's good to be free</p><p><br></p><p>- Потім ставало все ще важче: одного року отямився в мароканській пустелі! Як я туди дійшов? Чому, нащо? No idea! Потім прокинувся десь серед фьордів Норвегії. Над палаткою нависав сніжний кулуар. Іран, Пакістан, Марокко, Чилі. Бутан! Звідки гроші? Уявлення не маю А в голові програш "good to be free". Якого біса, і моря майже ніде не було!</p><p>- Так пройшло ще кілька років. Я просив друзів відмовляти мене під час підготовки, намагався блокувати кошти чи будувати інші плани, але нічого не допомагало! Я раз за разом приходив до тями в різних гірських регіонах!</p><p>- Пам'ятаю, стою я посеред альпійської галявини і Ааааааааааааааарррррр кричу в нікуди, бо не маю ні сил, ні наснаги, ні нормального життя! В голові все той самий Галахер, якого вже ненавидів!</p><p>- Зовсім втратив здоровий глузд років п'ять тому, коли отямився... і розумію, що, бляха, я не в палатці, а звисаю над прірвою, тримаючись на одному льодорубі. Там хотілось і відпустити руку. Не знаю чого втримався!</p><p>- Ну і ти здогадуєшся, що в голові? Я вже думав вбити того бісового співака! Думав, це через нього втратив глузд! Ця нав'язлива ідея тримала мене ще досить довго. Півроку пігулок та психотерапія допомогли. Допомогли забути про співака. Не допомогли з раптовим прокиданням в горах.</p><p>- Альпи, Непал, Анди, Рувензорі, Кавказ, Тянь-Шань, за майже 20 років я був усюди! І не пам'ятав половину свого життя. Лише знав напам'ять слова та кожну ноту тієї чортової пісні. Не хочу я такої свободи! Забагато!</p><p>(У Бреда з'явилися сльози на очах, було відчутно його біль. Трапляється ж. Ви і тут прокинулись випадково, нещодавно, питаю?)</p><p>- Це перша за довгий час подорож, в яку я поїхав свідомо. Десь з місяць тому в одному літописі прочитав про стародавню перуанську мольфарку. Ооооон там, в тій печерці. Зрозумів, що саме тут все почалося, вона прокляла мене. Не знаю за що. Та точно знаю, що закляття не можна зняти, воно лише перейде на найближчого випадкового перехожого. Мабуть мені тоді не пощастило. А може сам цього хотів, не знаю. Не знаю, хлопче, не знаю. Питання удачі.</p><p>- Та завтра зранку вона зніме з мене чари, і я нарешті буду вільний. Вільний від свободи і гір. Нехай хтось інший страждає. А ти краще відійди подалі, якщо не хочеш такої участі.</p><p>(Через кілька хвилин ми розійшлись по своїм стежкам. Печери я так і не побачив, тому не впевнений, чи це реальність чи просто його чергова видумана спроба порятунку. Історію швидко забув, бо мав свій клопіт, а зранку нічого не відчув. Мабуть, мені пощастило. Або Бреду чи ще комусь - ні. Але пісня в голові крутиться, гарна!)</p><p><br></p>
Тубкаль і околиці
<p>- А тобі траплялося прокидатись і не розуміти де знаходишся? - почув хриплий голос позаду себе.</p><p>(У нас був вільний час, намети вже поставили, тому розійшлись по околицям прогулятись. Так я і натрапив на Бреда, німця. Він сидів на камені і бездумно витріщався в одну точку вдалині. Невеликий рюкзак лежав поруч. Як я зрозумів потім, йому хотілось комусь виговоритись.)</p><p>- Я був молодий та дурний. З дитинства захоплювався походами, горами та альпінізмом. Ходив в походи щокілька місяців. Років зо 20 тому прочитав книжку "Touching The Void", про ту неймовірну історію виживання, ну ти знаєш. Мені так хотілося побачити цей регіон! Він був ще зовсім диким, без теперішніх організованих маршрутів та турів. Я просто зібрався та поїхав! За спиною тяжів рюкзак, а в голові звучала тоді ще нова "It's Good To Be Free" Галахера. Як же тут зупинитися!</p><p>- Спершу все було добре, але після цієї поїздки щось пішло не так. Ні, сама подорож пройшла чудово, як і зазвичай. Та потім...</p><p>- Десь через півроку я отямився в наметі в невідомих горах в Непалі і не міг згадати як туди потрапив. Зі мною було все спорядження, їжа, все необхідне. В речах знайшов побудований маршрут. Виявилось, що подолав вже половину шляху. Швидко дістався кінця. Вдома друзі розповіли, що я кілька місяців планував подорож, як і зазвичай. Та я цього не пам'ятав!</p><p>- Ще через рік прокинувся в наметі в Канадських горах. Також зі спорядженням і всім необхідним! І знову не пам'ятав ні секунди з планування чи підготовки. А в голові грав Галахер:</p><p><br></p><p>Yeah little things they make me so happy</p><p>All I want to do is live by the sea</p><p>Yeah little things they make me so happy</p><p>But it's good yes it's good it's good to be free</p><p><br></p><p>- Історія повторювалась кожні 7-8 місяців. Я знову і знову прокидався десь в невідомих горах і гадки не мав як туди потрапив! Спочатку мені це подобалось - я ж отримував всю насолоду подорожі, не витрачаючи свідомо ні йоти зусиль на буденну підготовку! Так круто, отримуєш зиски, а не платиш нічого! Та це ж і була та свобода, про яку кожного разу грав Галахер в голові.</p><p>(Навряд, подумав я, але Бреду цього казати не став)</p><p>- Та з роками все ставало важче і важче. Я не міг нічого планувати довгостроково. Спершу від мене пішла дружина, про що я дізнався тільки коли повернувся з чергового "раптового" походу. Потім ставало все менше і менше друзів. Я просто не пам'ятав про них, на жаль. Одного року повернувся і виявив, що вже два місяці не маю роботи. "Клас"!</p><p>- І кожного разу в голові грав все той самий Галахер:</p><p><br></p><p>Yeah little things they make me so happy</p><p>All I want to do is live by the sea</p><p>Yeah little things they make me so happy</p><p>But it's good yes it's good it's good to be free</p><p><br></p><p>- Потім ставало все ще важче: одного року отямився в мароканській пустелі! Як я туди дійшов? Чому, нащо? No idea! Потім прокинувся десь серед фьордів Норвегії. Над палаткою нависав сніжний кулуар. Іран, Пакістан, Марокко, Чилі. Бутан! Звідки гроші? Уявлення не маю А в голові програш "good to be free". Якого біса, і моря майже ніде не було!</p><p>- Так пройшло ще кілька років. Я просив друзів відмовляти мене під час підготовки, намагався блокувати кошти чи будувати інші плани, але нічого не допомагало! Я раз за разом приходив до тями в різних гірських регіонах!</p><p>- Пам'ятаю, стою я посеред альпійської галявини і Ааааааааааааааарррррр кричу в нікуди, бо не маю ні сил, ні наснаги, ні нормального життя! В голові все той самий Галахер, якого вже ненавидів!</p><p>- Зовсім втратив здоровий глузд років п'ять тому, коли отямився... і розумію, що, бляха, я не в палатці, а звисаю над прірвою, тримаючись на одному льодорубі. Там хотілось і відпустити руку. Не знаю чого втримався!</p><p>- Ну і ти здогадуєшся, що в голові? Я вже думав вбити того бісового співака! Думав, це через нього втратив глузд! Ця нав'язлива ідея тримала мене ще досить довго. Півроку пігулок та психотерапія допомогли. Допомогли забути про співака. Не допомогли з раптовим прокиданням в горах.</p><p>- Альпи, Непал, Анди, Рувензорі, Кавказ, Тянь-Шань, за майже 20 років я був усюди! І не пам'ятав половину свого життя. Лише знав напам'ять слова та кожну ноту тієї чортової пісні. Не хочу я такої свободи! Забагато!</p><p>(У Бреда з'явилися сльози на очах, було відчутно його біль. Трапляється ж. Ви і тут прокинулись випадково, нещодавно, питаю?)</p><p>- Це перша за довгий час подорож, в яку я поїхав свідомо. Десь з місяць тому в одному літописі прочитав про стародавню перуанську мольфарку. Ооооон там, в тій печерці. Зрозумів, що саме тут все почалося, вона прокляла мене. Не знаю за що. Та точно знаю, що закляття не можна зняти, воно лише перейде на найближчого випадкового перехожого. Мабуть мені тоді не пощастило. А може сам цього хотів, не знаю. Не знаю, хлопче, не знаю. Питання удачі.</p><p>- Та завтра зранку вона зніме з мене чари, і я нарешті буду вільний. Вільний від свободи і гір. Нехай хтось інший страждає. А ти краще відійди подалі, якщо не хочеш такої участі.</p><p>(Через кілька хвилин ми розійшлись по своїм стежкам. Печери я так і не побачив, тому не впевнений, чи це реальність чи просто його чергова видумана спроба порятунку. Історію швидко забув, бо мав свій клопіт, а зранку нічого не відчув. Мабуть, мені пощастило. Або Бреду чи ще комусь - ні. Але пісня в голові крутиться, гарна!)</p>
Covid-19
<p>Друг розповів:</p><p><br></p><p>Звалила його температура, головний біль, кашель та все таке. Каже, мабуть сходив в магазин невдало. Три дні провалявся сам удома, бо ж що б лікарів не завантажувати, але потім записався на прийом. Прийшов, там кажуть, що ніби вірусна ангіна, але це не точно. Зробили тест на Ковід-19, результати - згодом, по телефону. Але, питають, хочеш нових імуностимулюючих препаратів? Тільки з Кореї отримали, ти одним з перших будеш! Типу, якісні, діють швидко, гарно імунітету допомагають. Бо він зовсім погано виглядав.</p><p><br></p><p>Там же відразу укол і зробили. Порадили вдома лягти спати. </p><p>Каже, викликав убер, чекаю. Приїжджає зовсім жовте Нью-Йоркське таксі, кеб. Ну ок. </p><p><br></p><p>Їдуть, а на площі Перемоги натовп комуністів мітингує проти ринку землі. Каже, думаю, що за чехня? Натовпи заборонені, карантин. Комуністи давно заборонені! Ще й тема? Як завжди, аби покричати!</p><p><br></p><p>Їдуть далі, а по Шулявському мосту, зверху, у загальному потоці машин, пролітає-пропливає кит. І Пол Атрідес зверху, наїзник. Щось десь в голові пішло не туди.</p><p><br></p><p>Вийшов з авто біля під’їзду, а на даху сусіднього будинку гігантський павук з електрогітарою. Грає щось із Three Days Grace. На двох лапах стоїть, а рештою струни перебирає! Ще й суперово слайдить! Каже, зрозумів, що втрачає розум, треба швидше в ліжко і спати.</p><p><br></p><p>Підходить до дверей, а там лист - “Вибачте, за результатами Вашої заявки ми не можемо віднести Вас а ні до розумних, ні до красивих. Потрібне повторне тестування. Для кращої якості аналізу, надішліть, будь ласка зуб мудрості!”. Ясно, що ніяких заявок він не подавав. </p><p><br></p><p>Спати, швидше спати!</p><p><br></p><p>В квартирі шум - дракон, що був намальований на картині на стіні, покинув її та став літати навкруги. Подумав, що мабуть газ у нього скінчився, бо спалено тільки кілька робочих роздруківок. Якось сбив дракона рушником, накрив та залишив лежати на підлозі.</p><p><br></p><p>Сам швидко завалився на диван та вирубився.</p><p><br></p><p>Прокинувся від того, що хтось грюкає на кухні. А живе сам. Заходить - а там однокласниця, в його синій сорочці, готує каву. Не бачив її років зо двадцять, з середньої школи. І вже не впевнений як звуть!</p><p><br></p><p>Прокинувся знову від телефонного дзвінка. Це з лікарні - бла-бла, Коронавірусу не виявлено. Звичайний грип. Приймайте якийсь там гмхгмрм-ірін. Фууух, каже, здихнув з полегшенням.</p><p><br></p><p>Але подумав-подумав і тих корейських препаратів для імунітету ще попросив. Ще довго під замком сидіти.</p>
Зимові Саламандри
<p>Інколи потужні надхолодні циклони приносять повітряні маси з Морозними Метеликами. Ці унікальні комашки можуть існувати тільки серед лапатих снігів і не часто їх можна відрізнити від власне сніжинок. І живуть вони суперкоротко - деякі підвиди помирають ще на шляху від хмари до поверхні землі. Так, личинка вилупилася десь випадково в небі, за хвилину вже метелик розправив крила, навчився літати і помчав вниз . На шляху перетнувся з іншими снігокрилими, і вже перед самою землею майже впав ледяним каменем. </p><p>Ті окремі підвиди, яким пощастило дістатись землі живими, деякий час пурхають між сніжинками, а потім сідають на сніг вбирати вологу. Тут на них вже очікують карпатські Зимові саламандри. </p><p><br></p><p>Голодні після естивації, вони виповзають назовні з першими морозами і ковтають щось перше ліпше органічне. Біло-коричневі, майже непомітні між гілок і снігу, вони накидаються на метеликів, і, за сприятливих умов, ловлять кілька десятків за вилазку. Ті, що не встигли, можуть нападати на своїх родичів та поживитись одне одним. У них також небагато часу: морози і снігопади скоро минуть, метелики (як основний елемент раціону) зникнуть, і треба шукати нору глибоко під землею, щоб переспати літнє потепління. </p><p><br></p><p>Саме на такий бенкет ми натрапили, заблукавши серед карпатських лісів. Здалеку біла полонина здавалася спокійною, прохолодною та сніжно-милою, але зблизька на ній панували вогонь війни та жага полювання. Саламандри вже закінчили з більшістю метеликів і повернули голови в наш бік - як не як, а поживи трохи більше. З пащ вже було видно блакитні подихи отруйного дихання. Ледь втекли, краще вдома сидіти.</p>
Піфагор
<p>З початку літа за вікном на дереві під будинком оселився філін. Пугач. Не те що б саме оселився, просто прилітає щоночі, сідає на гілку та укає. Десь з 24 до 2-ої ночі. Думав, що може просто обліт, перевірка території чи ще щось. Може злиться саме на мене за щось і просто дістає.</p><p><br></p><p>Бо розвертається прямо до вікна і дивиться, і дивиться, і дивиться і укає, поки не визирну. А там два здоровенні ока відбиваються від ліхтаря. </p><p><br></p><p>Думав, може полює десь тут, та які зайці в цих бетонних джунглях, навіть мишей немає, йому в парк чи ліс потрібно! Може пару шукає, хоча з цим те саме. Може скучно і шукає з ким поспілкуватися. Чи їжачком поділитися, ці ще поки бігають.</p><p><br></p><p>На тижні знайшли з птахом спільну мову. Якось, коли не міг заснути, чи то від спеки, від роботи чи саме від цих укань, визираю у вікно в питаю: ну що таке, ну чого тобі вдома не сидиться, довго ще мені тут кричати будеш? А він мені відразу: Уу!</p><p><br></p><p>Сусіди ж філіна не помічають, сплять міцно. Чи просто вже звикли не звертати увагу на сторонні шуми.</p><p>Я йому: ти голодний? </p><p>Він: Уу-Уу!</p><p>- тобі скучно просто?</p><p>- У!</p><p><br></p><p>Один У означає Так, два - Ні! Схема підтвердилась ще кількома питаннями.</p><p><br></p><p>Якось прошу його - відпусти вже мене, спати хочу! завтра роботи багато!</p><p>Він мені - У! Її щодня багато!</p><p><br></p><p>Пугача назвав Піфагор. Бо розумний же ж. Пугач Піф. Розказав мені про свої перші роки в лісах Харківщини, про підстрелене крило та напад собаки, про втрачене кохання, переліт до Київських лісів і чергову невдачу тут - вирубку лісу, про голодні і холодні зимові ночі. Але зараз все налагодилось, влітку легше. А живе під дахом. Відбив якийсь кут в багатоповерхівці у голубів. Нестандартно і не дуже зручно, але безпечно.</p><p><br></p><p>Вчора грали в Так-Ні. Він загадує персонажа, а я відгадую. </p><p> - Загадав? - У!</p><p> - Це актор? У-у!...</p><p>Все повітряних кумирів перелічує. Хоч би одного науковця чи винахідника, наприклад. </p><p><br></p><p>Сьогодні купив трохи мяса, ось повісив на дереві, нехай трохи поласує. Пугачі і так вже давно на межі вимирання, а легше не стане.</p>
Ферма Жар-Птиць
<p>Колись тут буде відоме туристичне місце, хоча зараз це проста бідна напівзруйнована ферма. Захована від траси двома посадками, зліва від Ромен. Одна будівля зруйнована випадковим снарядом, ще кілька кратерів в полі.</p><p><br></p><p>- Росіяни самі не знають, що вони тут прогавили. Поїздили навкруги, нас промайнули. Хоча може їм і пощастило, пташки б їх не пожаліли.</p><p><br></p><p>Ферма Жар-Птиць налічує близько семидесяти особин. Її, як часто буває, надибали її випадково, коли шукали обїздну дорогу.</p><p><br></p><p>Це сімейна справа, Василь Петрович отримав всі знання від батька й діда й передає їх далі сину.</p><p>- Жар-Птиць не можна приручити, - каже. - Вони приходять коли мають потребу і летять коли хочуть. Якщо їм добре - лишаються. Прилетить звичайним сірим птахом, придивиться, походить по території, поклює зерна та подзигочить з товаришами. Тоді залишається. Пір'я набирає кольору, стає золотаво-червоним. А згодом і взагалі палає як вогнище. Горить, але не згорає! От яке диво природа придумала!</p><p><br></p><p>Поки він розповідав, ми зайшли у великий сарай. Ззовні темний, але всередині весь освічений десятками яскравистих пташок.</p><p>- У них зараз сезон вогню. В природі вони гуляють лісами та випалюють зелене листя, від чого воно жовтіє та опадає. Щоб потім оновитися. Весною - своїм теплом розтоплюють сніг та відіграють ці ж дерева. Така у них роль - підтримувати баланс природи. Схоже як і у всіх інших живих істот!</p><p><br></p><p>Жар-Птиці чудово відрізняють хороше від поганого. От як ви знаєте де верх, а де низ. Так і вони знають, що правильно, а що ні. Не питайте як! Природа так задумала.</p><p><br></p><p>От ви думаєте, то тільки хімарси ті склади попалили? Дзуськи! Я точно знаю які з моїх пташечок ще на початку літа відлетіли, і лише нещодавно повернулись, змучені та втомлені. Але ж скільки помилок вони виправили і зла спалили! Думаю, відпочинуть, і знову полетять. Бо так правильно.</p><p><br></p><p>А їх можна погодувати? - спитала Оксана через декілька хвилин. - Спробуйте, якщо вони дозволять.</p><p><br></p><p>Я був ближче до зерна, набрав в жменю, присів та потихеньку навколішки став підбиратися до однієї з пташок. Хоч та і була яскраво вогняною, краї пір'я стали тьмянішати. Їй явно були недовподоби мої рухи чи щ не щось. </p><p><br></p><p>- Ех, щось вона бачить в тобі недостатньо хорошого, мабуть. А от твоя дружина як раз навпаки!</p><p><br></p><p>Я озирнувся в сторону і побачив, що три Жар-Птиці мирно клювали зерно з рук Оксани, і, здається ставали ще яскравішими і красивішими! - Теж, трохи балансу природи! - засміявся Василь Петрович.</p>